ІНСТИТУТ ПОПЕРЕДНЬОГО РОЗПОРЯДЖЕННЯ ПАЦІЄНТА: ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ В УКРАЇНІ

Анотація

У статті аналізується попереднє розпорядження як прояв автономії (вільного волевиявлення) пацієнта в контексті чинного українського законодавства та відповідного досвіду зарубіжних країн. Наголошується на необхідності оптимізації наявного правового регулювання.

Інститут попереднього розпорядження відіграє важливу роль у належному захисті прав пацієнтів, що підтверджується закріпленням права на таке розпорядження як у міжнародних актах, так і в законодавствах багатьох держав. Першим законодавчим актом щодо попередніх розпоряджень (або ж завчасних медичних директив) вважається “Акт про Самовизначення Пацієнта” 1991 року, прийнятий у Сполучених Штатах Америки. Крім того, доволі розповсюдженими в країнах Європи, Північної Америки та інших країнах є Запити (протоколи) уникнення лікування, які, за своєю правовою природою, є офіційно визнаними правомочностями пацієнта на відмову від певних видів медичного втручання.

В Україні існування попередніх розпоряджень прямо випливає з положень конституційних норм, а також Закону України “Основи законодавства України про охорону здоров’я” і Цивільного кодексу України. Певні правомочності закріплені й на рівні підзаконних нормативно-правових актів.

Однак чинне законодавство України містить суттєві прогалини в цій сфері, як-то: відсутність чіткого закріплення права пацієнта на попереднє розпорядження та відповідної процедури, неузгодженість Закону України “Основи законодавства України про охорону здоров’я” та Цивільного кодексу України. У зв’язку з цим запропоновані шляхи подолання окресленої проблеми.